Меню сайту
Рекомендуємо
Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату

Івано-Франківська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату

Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир

Тернопільсько-Бучацька єпархія УПЦ Київського Патріархату

Православна Буковина: Офіційний веб-сайт Кіцманської Єпархії УПЦ КП

Богословське відділення ЧНУ

Надвірнянський деканат

Галицький гостинець. Веб-сайт Каплиці на Галицькому гостинці










Свято-Духівський храм УПЦ КП м. Дніпропетровськ

Храм святого благовірного князя Ярослава Мудрого УПЦ КП м. Дніпропетровськ



Православний молодіжний веб-портал

Головна » 2013 » Вересень » 20 » Про «скелю» Петра, або Навколо чого має об’єднувати Церква
13:25
Про «скелю» Петра, або Навколо чого має об’єднувати Церква

Нещодавно у нашій районній газеті було надруковано статтю о. Теодора Оробця «Завдання Христової Церкви – об’єднувати людей» («Голос Покуття». - № 32. – 16 серпня 2013 року. – С.5. Зі статтею можна ознайомитися ТУТ), у якій порушуються надзвичайно важливі питання з історії України і Церкви. Питання справді важливі, позаяк для багатьох українців саме ці цінності були стимулом для самопожертви, сповідництва чи навіть мучеництва. Однак з деякими думками автора не можна погодитися.

Перш за все автор, розповідаючи про священномученика Климента Римського, мощі якого святий князь Володимир із Херсонеса переніс до Києва, апелює до апостольських часів, обґрунтовуючи пріоритетне становище Римських єпископів: «Апостол Петро, як ми знаємо, це той первоверховний апостол, якому сам Ісус Христос доручив цей високий уряд – бути видимим головою Його Святої Церкви… Святий ап. Петро, владою йому даною самим Ісусом Христом – рішати і в’язати, заклав престіл Христової Церкви у тодішній столиці римської імперії – місті Римі». Таке твердження обґрунтовується словами Христовими, записаними в Євангелії від Матфея, які стали епіграфом до статті: «Ти Петро (скеля) і на цій скелі Я збудую Мою Церкву…» (Мф. 16, 18).

Маю кілька зауважень до вказаних слів. По-перше, цитовані слова Євангелія стають зрозумілими лише в контексті: коли Христос запитав апостолів, за кого вони Його вважають, ап. Петро перший висловив віру інших учнів: «Ти Христос, Син Бога Живого». І після цих слів Ісус промовив до нього вже згадувані слова. Блаженний Августин цей уривок пояснює так: «Ти Петро (Petrus), і на цьому камені (petra) збудую Церкву Мою». На «цьому камені», на тому, що ти сказав: «Ти Христос, Син Бога Живого», на цьому сповіданні твоєму збудую Церкву Мою. Адже «Ти Петро»: від «каменя» Петро, а не від Петра «камінь», точно так само, як від Христа християнин, а не від християнина Христос». Як бачимо, Августин заперечує думку, що на апостолі Петрові Христос побудував Церкву. Вона побудована на тому сповіданні, яке висловив від імені всіх апостолів Петро.

По-друге, в усьому Святому Письмі немає жодного підтвердження, що ап. Петро отримав владу бути «видимим головою» Церкви Христової. Навпаки, ми бачимо дещо протилежне. У книзі «Діянь святих апостолів» розповідається: «Коли почули апостоли, які були в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра та Іоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 14-15). Якби Петро був «головою» Церкви, то, логічно, не його, а він мав би посилати на проповідь. У 15 розділі цієї ж книги йдеться про Апостольський Собор, який проходив 51 року в Єрусалимі. На цьому Соборі головував святий ап. Яків, брат Господній, а Петро був лише одним із співдоповідачів. Мабуть, теж не зовсім логічно, правда?

У статті йдеться про те, що Петро «заклав престіл Христової Церкви» у Римі. Але ще до того, як прийти до Рима, цей апостол проповідував у багатьох містах, де залишав єпископів, а в Антіохії, де крім нього проповідував і апостол Павло, Петро вважається першим єпископом цього древнього міста, яке, щоправда, не претендує на першість.

У читача може скластися враження, що я намагаюся принизити значення цього первоверховного апостола. Зовсім ні. Просто намагаюся пояснити, чому Західна Церква наділила його такою владою, якої він не мав. Саме через ідею «видимого голови» Церкви Римські єпископи обґрунтовують свої претензії на першість у християнському світі. Ту владу, яку отримав Петро, отримали всі інші апостоли, коли Христос явився їм після Свого Воскресіння. А відтоді, як Христос вознісся на небо і зіслав на Церкву Святого Духа, усі найважливіші питання вирішувалися соборно, тому ми і сповідуємо в Символі віри: «Вірую… в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву…», а не одноосібно якимсь «видимим головою».

Наступне, що не може залишитися поза увагою, це те, що в статті прийняття Хрещення із Константинополя прив’язується до Католицької Церкви. При цьому таке твердження базується на факті, що на час цієї події Христова Церква ще не була розділена (це сталося 1054 року). Щодо цього варто зазначити, що попри ту єдність, яка ще жевріла на той час між Константинополем і Римом, все ж мир між цими двома центрами станом на 988 рік неодноразово порушувався. Зокрема, коли у ІХ ст. в Константинополі розгорівся конфлікт між двома ворогуючими партіями, Римський папа Миколай І намагався втрутитися, однак зовсім не для досягнення миру, а радше задля контролю, на що не мав жодних прав. Річ у тім, що ще з апостольських часів у Церкві Христовій діяв принцип помісності: усі внутрішні питання вирішувалися соборно окремими автокефальними (адміністративно самостійними) Церквами. Тому спроби папи вирішувати питання іншої юрисдикції не знайшли підтримки в Константинополі, через що Миколай І 863 року своєю буллою позбавляє сану Константинопольського патріарха Фотія, який у відповідь на такий неканонічний крок 867 року скликає собор, на якому був позбавлений сану папа Миколай І. Отже, як бачимо, більше ніж за століття до остаточного розколу спілкування між Сходом і Заходом порушувалося. Тому факт єдності Риму і Константинополя на час Хрещення Київської Русі теж видається вирваним із контексту.

У статті звучить переконання в тому, що, починаючи від апостольських часів, і аж до 1054 року Церква Христова знаходилася під одноосібною владою Римських пап. Там зокрема сказано таке: «Коли в одній, або другій церкві виступав хтось із лженаукою, тоді папа римський скликав усіх єпископів з цілого світу на нараду, що звалася Вселенським собором». Справедливості ради треба сказати, що жоден із семи Вселенських Соборів, про які йдеться, не був скликаний папою Римським, а скликалися вони або Візантійськими імператорами, або патріархами. Лише той факт, що жоден із семи Соборів не проходив у Західній імперії, а в більшості із них папа Римський навіть не брав участі, присилаючи лише своїх легатів (представників), свідчить про те, що не могли ці Собори скликатися Римським єпископом і, звичайно, не може бути й мови про його одноосібну владу в Христовій Церкві.

Далі у статті досить красномовно розповідається про обставини розколу 1054 року, але при цьому оминаються найважливіші факти. Звичайно, історія – то надто суб’єктивна наука, яку будь-хто може переспівати на свій лад, але ж є об’єктивні документи, які збереглися, а вони дають змогу побачити істину. У статті, зокрема, ідеться про те, що папський легат кардинал Гумберт виголосив анафему (прокляття) не на цілу Константинопольську Церкву, а лише на патріарха Михаїла Керуларія, натомість останній виголосив прокляття на всю Західну Церкву і на папу. Якщо ж дослідити документи, то виходить якраз навпаки: Гумберт виголосив прокляття не лише на Керуларія, але на «всякого, хто став би приймати причастя від грека»; натомість синод Константинопольської Церкви виголосив анафему лише «нечестивому писанню» і легатам. Особи самого папи і тим більше всієї Римської Церкви синод у своїй анафемі не згадує. Про цей факт розповідає не православна історіографія, а відомий католицький церковний історик Мартін Жюжі, тому, думаю, не довіряти такій інформації немає жодних підстав.

Наступне, що впадає у вічі, пов’язане зі святом Перенесення мощів святителя Миколая, яке автор вважає прямим доказом того, що Українська Церква підпорядковувалася Римові, святкуючи виключно католицькі свята. Слід зазначити, що висновки, зроблені у статті, можуть бути лише припущенням, хоча, чому гріха таїти, цілком логічним. Однак в історії Української Церкви часто траплялися факти, які зовсім не піддавалися логічному поясненню (як, наприклад, вшанування свята Покрови Пресвятої Богородиці, яке Константинопольською Церквою забуте).

У статті апелюється до такого історичного факту, як Флорентійська унія між Константинополем і Римом, у підписанні якої брав участь і Київський митрополит Ісидор. Внаслідок цієї унії Константинополь визнавав над собою зверхність папи і приймав віровчення Католицької Церкви взамін на військову допомогу Риму проти турецької навали. Однак для Константинополя унія залишалася недієвою, оскільки нижче духовенство і віряни не прийняли зверхності папи і католицької догматики (завзятим противником унії у той час виступив святитель Марк Ефеський), а Рим зі свого боку не поспішав надавати військову допомогу. Для Київської Митрополії ця унія теж не була дієвою, оскільки наступний після Ісидора митрополит Григорій ІІ Болгаринович був поставлений Константинопольським православним патріархом Діонісієм І – учнем згадуваного Марка Ефеського.

Не можна оминути увагою спробу автора виправдати Берестейську унію 1596 року як щире бажання ієрархів зберегти «Українську церковну автономію і зберегти свій східний обряд». При цьому вказується, що це «доленосне» рішення було мотивоване щирим вболіванням за Церкву і за Україну. Однак історичні факти говорять про дещо інше. Єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, як і згодом митрополит Михайло Рогоза, керувалися виключно особистими інтересами, сподіваючись на щедрі привілеї з боку католицької Польщі. Адже як інакше пояснити, що рішення про унію з Римом було підтримане лише єпископатом (і то не всім) і представниками шляхти, які, тим більше, не думали про інтереси Церкви чи України. Натомість нижче духовенство і віряни залишалися вірними православному віровченню.

У статті звучить переконання у тому, що греко-католицька Церква «право славить Бога», тобто є православною, але ж від православного у неї залишився лише обряд, тобто зовнішня оболонка, а саме наповнення, зміст – глибоко змінений. Саме тому в історії Української Церкви активно діяли такі постаті, як преподобні Іов і Феодосій Манявські, святителі Іов Борецький і Петро Могила, відомий письменник-полеміст Іван Вишенський (афонський чернець), які своїми творами і проповідями гостро критикували таке «об’єднання», як Берестейська унія.

На завершення хотілося б звернути увагу на назву, якою була заглавлена стаття: «Завдання Христової Церкви – об’єднувати людей». Церква Христова і справді єднає. Однак автор пропонує таку модель єднання, центром якого може бути лише Рим, тому ніби риторично запитує: «Хто від кого відколовся – чи скала від каменя, чи камінь від скали?».

На жаль, для нашого часу характерними є пропозиції об’єднуватися: брати-православні з УПЦ (МП) пропонують нам «покаятися» і приєднатися до Москви, брати-католики – до Риму, але при цьому кожен із них усіх запевняє, як він любить Україну і дбає про свій народ. Українська Православна Церква Київського Патріархату на таке єднання ніколи не піде, тому що у першому випадку це означатиме втрату незалежності (звичайно, лише в питаннях адміністрування, адже в питаннях віри вона не може бути самостійною, а є невід’ємною часткою Вселенського Православ’я). У другому випадку це означатиме не лише втрату адміністративної незалежності, але й зміну догматів – основ віри, на яких побудоване вчення Церкви. Це лише зовні православні і греко-католики мало чим різняться між собою. Насправді у католицькому вченні є низка неприйнятних для православних догм:

визнання папи Римського одноосібним видимим главою Церкви, який є непомильним, тоді як у Символі віри непомильною визнаємо всю Церкву, у якій діє Дух Святий, а не одну особу, навіть якщо ця особа – спадкоємець апостола Петра;

Символ віри змінений додаванням слів: «Вірую… в Духа Святого.., що від Отця і Сина сходить», яких не було і немає у православному Символі віри, прийнятому на І і ІІ Вселенських Соборах (325 і 381 рр.);

віра у непорочне народження (тобто без первородного гріха) Діви Марії, що є неприйнятне для православного вчення, оскільки такою вірою заперечується необхідність Жертви Христової для всіх людей без винятку;

переконання в тому, що за гріхи людей Бог вимагає не лише покаяння, а й покарання (звідси і католицьке вчення про чистилище, де, мовляв, відбувають покарання ті, які покаялися за життя, але не встигли «заплатити» Богові за образу). Натомість жодної вказівки у Святому Письмі на таку форму спілкування Бога з людьми немає, про жодне чистилище не вчить нас ані Євангеліє, ані апостольські послання, ані праці святих отців.

Це лише окремі розбіжності у віровченні, а якщо взяти до уваги практику Причастя без Сповіді і без посту, відміна постів у окремі дні чи для окремих осіб, то можна побачити, що насправді православні і греко-католики – надзвичайно різні.

Тим не менш ми готові до єднання, більше того, ми молимось «за з’єднання всіх», але це єднання прийнятне лише тоді, коли не порушується те істинне вчення, яке передали святі апостоли і яке незмінно зберегла Православна Церква.

З любов’ю у Христі

протоієрей Микола Марусяк,

кандидат богословських наук,

настоятель Свято-Вознесенської церкви м.Снятин УПЦ КП

Джерело: "Голос Покуття". - №35. - 6 вересня 2013 р. - С. 5.



Категорія: Статті | Переглядів: 809 | Додав: admin | Теги: УГКЦ, 1025-ліття, полеміка | Рейтинг: 4.3/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Категорії розділу
З життя Церкви
З життя єпархії
З життя деканату
Послання
Житія святих
Духовне життя
Церква і суспільство
Церква і школа
Окультизм і псевдорелігії
Статті
Притчі
Відео
Пошук по сайту


"Духовні читання"
Наш банер




Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Календар
«  Вересень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30




прот. Микола Марусяк © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz