Меню сайту
Рекомендуємо
Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату

Івано-Франківська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату

Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир

Тернопільсько-Бучацька єпархія УПЦ Київського Патріархату

Православна Буковина: Офіційний веб-сайт Кіцманської Єпархії УПЦ КП

Богословське відділення ЧНУ

Надвірнянський деканат

Галицький гостинець. Веб-сайт Каплиці на Галицькому гостинці










Свято-Духівський храм УПЦ КП м. Дніпропетровськ

Храм святого благовірного князя Ярослава Мудрого УПЦ КП м. Дніпропетровськ



Православний молодіжний веб-портал

Головна » 2016 » Квітень » 11 » "Покаяння двері відчини мені, Життєдавче…"
16:56
"Покаяння двері відчини мені, Життєдавче…"

(декілька порад для тих, хто приступає до Сповіді)

 

Відвідуючи храм Божий, ми часто можемо почути заклик: "Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!" В церкві нас закликають до спасіння, яке має стати головною метою нашого життя. До того ж, ми чуємо, що для нашого спасіння ми повинні самі докладати неабияких зусиль, адже "Бог нас без нас не спасе!"  Як сучасній людині розуміти ці слова? Як риторичний вислів чи, можливо, застереження, до якого варто дослухатися? Поміркуймо.

Щоб дати відповідь на запитання: "Навіщо нам каятися і від чого спасатися?" – погляньмо на історію людства. У сучасної людини, сподіваюсь, не викликає здивування твердження, що ми створені Богом. Як оповідає Святе Письмо, наша тілесна природа створена із землі, а духовна – вдунута Творцем (Бут. 2, 7), – і це не вигадка, адже навіть сучасна наука спростувати цього не може. Але це вже зовсім інша тема… Зараз для нас важливо збагнути: навіщо для сучасної людини покаяння і що доброго (чи, можливо, поганого) воно може їй принести.

Як уже  зазначалося, людина отримала життя від Бога. До того ж вона була наділена всіма засобами, необхідними для повноцінного життя. Але одночасно Господь дав людині і перший закон: не споживати плодів "дерева пізнання добра і зла". Під впливом диявола наші прародичі порушили цю єдину заповідь, прирікши себе на страждання і, врешті, на смерть (Бут. 2, 16-17; 3, 1-19).

Ця подія стала фатальною не лише для Адама і Єви, але й для всіх прийдешніх поколінь. За словами апостола Павла, "через злочин одного (Адама. – М.М.) – всім людям осудження" (Рим. 5, 18), тобто з того часу гріх увійшов у людську природу і кожна людина стала причетною до нього. Гріх став причиною всіх людських нещасть.

Щоразу, коли ми чинимо гріх, тобто йдемо проти волі Божої, ми все далі відходимо від Бога. Якщо залишити гріх у душі (не розкаятися в ньому) і не спробувати знову наблизитися до Бога, можна опинитися перед величезною небезпекою – отримати після тілесної смерті вічні муки і страждання (чи іншими словами – вічну смерть). А це незрівнянно жахливіше і трагічніше, адже тілесна смерть – це лише мить, коли душа людини залишає тіло і переходить в інший світ, а вічна смерть – це безперервне "вмирання" людської душі, подібне до передсмертної агонії (щоправда, такий стан не тимчасовий, а вічний!). До того ж, через гріх стаємо винуватцями того, що не лише ми, люди, але й "усі істоти разом стогнуть і мучаться донині" (Рим. 8, 22).

Бог створив нас для вічного життя, але з часу гріхопадіння Адама і Єви людство втратило можливість жити вічно. Та Господь, як люблячий Батько, не залишає людину наодинці зі смертю. Він з любові до упалого створіння приходить у світ, щоб Своїм стражданням, розіп’яттям і воскресінням знову повернути нам вічне життя. Він відчиняє нам двері до неба, хоча увійти в ті двері може лише той, хто докладає зусиль, адже, як говорить Христос, "Царство Боже силою здобувається" (Мф. 11, 12).

Отже, сподіватися на спасіння можемо лише тоді, коли самі будемо його "здобувати". Ті зусилля, яких потрібно нам при цьому докласти, полягають не у виснажливій фізичній чи інтелектуальній роботі, а у простому на перший погляд покаянні. Саме тому Господь розпочав Свою проповідь із заклику: "Покайтесь, наблизилось бо Царство Небесне" (Мф. 4, 17). І цим Спаситель переконує нас, що спасіння без покаяння неможливе. Здається, ну що тут складного: покаявся – і ти вже врятований, чекай вічного життя. Це лише так здається. Говорити завжди легко, а ти спробуй покаятися не на словах, а на ділі…

Піст – найсприятливіший час для покаяння, адже це період, коли людина самозаглиблюється й бореться з собою, долаючи власні примхи, неприборкані бажання й невиправдані звички. Саме ці примхи, бажання і звички спонукають нас до гріха, який, як ми вже знаємо, перегороджує нам дорогу до спасіння. Піст – найкращий засіб, аби знищити перепону, яка закриває від нас Царство  Небесне.

Для того щоб очистити свою душу від гріхів, кожен християнин має можливість приступити до особливого Таїнства – Покаяння, або Сповіді. Це – особливе Таїнство, в якому прощаються людині всі гріхи (щоправда, за умови щиросердного розкаяння). Але, як може видатися, не завжди людина після цього стає кращою.

Отож, що потрібно християнину, щоб його покаяння було дієвим і принесло бажаний результат?

Перша порада стосується ставлення до таїнства Покаяння. Ні в якому разі його не можна сприймати як формальний акт,  чи краще сказати – традиційну дію. Назва таїнства Покаяння взята з грецької мови, де воно називається "Μετάνοια", що дослівно означає "переміна розуму", "зміна способу думок". Тому християнин повинен приступати до Сповіді як до події, яка має змінити його життя, звернути його з хибного шляху і направити на правильний.

Щоб з такою серйозністю підійти до Сповіді, нам необхідно усвідомити свою гріховність. Інакше навіщо взагалі сповідатися, якщо ти не відчуваєш за собою гріхів (насправді вони є в душі, але людина, не аналізуючи їх об’єктивно, переконана, що їх немає). Тому людям, які приходять сповідатися, деякі духівники радять переглядати Заповіді Божі, аналізувати, чи не переступив бува якусь із них, далі – Заповіді церковні і загалом усе, що вміщено у молитовнику в розділі "Заповіді Божі і побожні навчання".  

Якщо ж ви хочете побачити свої гріхи і щиро розкаятися перед Богом, але попередніх порад вам недостатньо, тоді перечитайте зі Святого Письма ті місця, які найяскравіше виражають волю Божу щодо поведінки людини. Найбільше зверніть увагу на Нагірну проповідь Ісуса Христа (вона вміщена у Євангелії від Матфея у 5-7 главах), оскільки в ній сконцентровано все духовно-моральне вчення Спасителя, яким повинен послуговуватися кожен, хто прагне спасіння і вічного життя.

Переглянувши ці настанови, ми зможемо переконатися, наскільки необхідною є для нас Сповідь – не формальність чи традиція, а шанс змінитися, можливо, й останній.

Наступний крок, який ми маємо зробити, – щиросердно розкаятися в усіх своїх гріхах, відчути щирий жаль за свої духовні злочини (погодьтеся, гріх, як порушення Божого Закону, в нашому розумінні цілком справедливо може бути названий злочином). На цьому етапі християнин повинен пережити усвідомлені ним гріхи ще раз, але вже у своїй совісті, тобто зрозуміти потворність і жахливість кожного з них.

Щоб легше досягти такого стану, розгляньмо притчу про блудного сина і спробуймо уявити себе в ролі головного персонажа цієї євангельської оповіді. Молодший син легковажно залишив батьківську оселю, не зважаючи на те, що батько завжди огортав його своєю турботою і любов’ю. Він покинув батька лише через бажання жити свавільно. Тоді йому було байдуже, що відчуває батько, він думав лише про себе.

А тепер спробуймо собі відповісти: чи нам не байдуже, що відчуває наш Небесний Отець, коли ми, Його діти, покидаємо Його, турбуючись земними благами і розкошами?

…Блудний син збагнув свій гріх лише тоді, коли його життя із безтурботного і свавільного перетворилося на нестерпне. Не маючи засобів  для проживання, він пригадав, як добре й затишно йому було вдома, де він мав усього вдосталь. Усвідомивши свій проступок, він набирається рішучості: прийти до батька, кинутися до його ніг і просити, щоби прийняв його не як сина, а як одного зі слуг. Тут блудний син пережив вчинений гріх ще раз у своїй совісті. Цей душевний стан, в якому він опинився, заставив його збагнути, як він образив свого батька. І аж тоді син зрозумів, як йому треба чинити.

До своїх гріхів нам теж необхідно ставитись як до вчинків, якими ми ображаємо Бога, Який безмежно любить і оберігає нас. Тоді ми зможемо відчути жаль через свою легковажність.

…І тільки після цього відбувається зустріч блудного сина з люблячим батьком. Але щоб вона була реальною, а не уявною, примарною, необхідно прийти до "батьківського дому" – до храму Божого, щоб, упавши до ніг Небесного Отця, просити в Нього прощення. Тільки з таким почуттям ми повинні приступати до Сповіді.

Дехто вважає, що така поведінка людини принижує її гідність, показує її слабкою і безхарактерною. Щоб визначити, чи так воно, погляньмо, чи принизило покаяння блудного сина? Ні! Навпаки, піднесло: "Принесіть кращу одежу і одягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги…" (Лк. 15, 22). Чому так? Господь завжди чекає на нас, на наше повернення, Він завжди готовий прийняти нас у Свої обійми як найдорожчих дітей.

А навіщо ж "падати до ніг", невже Богові потрібне наше приниження? Ні приниження, ні покаяння, ні молитви, ні посту Йому не потрібно. Все це потрібне нам. А чекає Господь на наше розкаяння тому, що хоче, аби ми зрозуміли: лише в Його "домі" ми можемо бути по-справжньому щасливими.

Ось із такими міркуваннями нам варто приступати до Сповіді.

"Але ж, – запитаєте ви, – в церкві сповідаються перед священиком. А де ж Бог? До чиїх ніг нам падати?" Щоб таких питань не виникало, уважно дослухаймось до слів священика, якими він звертається до нас перед Сповіддю: "Ось, чадо,  Христос невидимо стоїть і приймає твою сповідь,.. а я тільки свідок, щоб свідчити перед Ним про все, що ти скажеш мені". Отже, сповідаємося перед Богом у присутності священика.

Далі треба зосередити увагу на змісті сповіді. Про що і скільки говорити? Корисною тут може стати порада не говорити зайвого. "Зайвими" слід вважати різноманітні преамбули і пояснення ("чому, за яких обставин я вчинив гріх"), чи різного роду виправдання. Не цього Бог чекає від нас, Він і без наших коментарів знає умови і спонуки, які штовхали нас на гріх. Тим більше не варто виправдовувати себе чужими гріхами, адже Христос звертається до нас: "Що ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди у твоєму оці не відчуваєш?" (Мф. 7, 3).

Ще одна порада. Не варто зупинятися на дрібних, незначних вчинках, які не завжди класифікуються як гріх (наприклад, "з’їв цукерку в п’ятницю" чи "дивилась телевізор у піст" і т.п.). І не треба думати: якщо ти забув сказати якийсь гріх, він тобі не прощений (тут, звичайно, не йдеться про свідомо прихований гріх, бо, якщо такий є, тоді Сповідь не принесе людині жодного результату, а буде для неї в осуд). Через щире розкаяння і жаль людська душа повністю очищається від усіх гріхів, а не лише від тієї частини, яку людина назвала на Сповіді. Підтвердити це можуть слова молитви, що читається священиком: "Господь… нехай простить тобі, чадо, всі гріхи твої…" Іншими словами, у Сповіді ми отримуємо прощення всіх гріхів, якщо щиро розкаюємось, або не отримуємо зовсім, якщо лицемірно приступаємо до Сповіді чи свідомо приховуємо якийсь гріх.

А що далі? Далі ми, відчувши, як гнітючий тягар покидає нашу душу, маємо докласти всіх зусиль, щоби не перевантажити її знову тим самим гріховним баластом, якого щойно позбулися; відчувши, як душа очищається і стає білосніжною, неначе в немовляти, маємо постаратися зберегти цю чистоту, щоби не заплямувати її знову гріхами; відчувши, як через покаяння душа отримує такий необхідний для неї життєдайний промінчик Божої благодаті, маємо подбати, щоби не заховати її знову під непроглядною товщею гріховних хмар.

Проте пересічна людина не розуміє: хіба реально – покаятися і більше не грішити? А якщо нереально, то навіщо ж сповідатися? Але в цьому й полягає сенс духовного удосконалення. Поміркуйте: коли ви забрудните руки, то відразу спішите помити їх, хоча знаєте, що невдовзі з певних причин вони знову стануть брудними. Але ж ви не говорите: навіщо мити, якщо я знову забрудню їх.

Повчальним з цього приводу є діалог двох ченців, зафіксований у житії преподобного Сисоя Великого (пам’ять його вшановується 19 липня за новим стилем). Один монах запитав у преподобного:

– Авво, що мені робити? Я упав (тобто згрішив. – М.М.).

– Встань, – відповів старець.

– Я встав і знову впав, – сказав монах.

– Знову встань, – відповів авва.

– До яких же пір мені падати і вставати? – запитав ще раз монах.

– До самої смерті твоєї.

Усе наше життя повинно проходити у такій внутрішній боротьбі з гріхом. Якщо дорожимо своїм майбуттям, маємо спішити "обмивати" душу в таїнстві Покаяння, щоб не дати гріховним "бактеріям" повністю полонити наше духовне єство і призвести до душевної недуги із надто важкими ускладненнями. Поспішаймо "обмити" свою душу зараз, не гаючи часу, бо хто зна, може, потім буде пізно…

Протоієрей Микола Марусяк

Категорія: Духовне життя | Переглядів: 326 | Додав: admin | Теги: | Рейтинг: 3.5/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Категорії розділу
З життя Церкви
З життя єпархії
З життя деканату
Послання
Житія святих
Духовне життя
Церква і суспільство
Церква і школа
Окультизм і псевдорелігії
Статті
Притчі
Відео
Пошук по сайту


"Духовні читання"
Наш банер




Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Календар
«  Квітень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930




прот. Микола Марусяк © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz