Меню сайту
Рекомендуємо
Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату

Івано-Франківська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату

Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир

Тернопільсько-Бучацька єпархія УПЦ Київського Патріархату

Православна Буковина: Офіційний веб-сайт Кіцманської Єпархії УПЦ КП

Богословське відділення ЧНУ

Надвірнянський деканат

Галицький гостинець. Веб-сайт Каплиці на Галицькому гостинці










Свято-Духівський храм УПЦ КП м. Дніпропетровськ

Храм святого благовірного князя Ярослава Мудрого УПЦ КП м. Дніпропетровськ



Православний молодіжний веб-портал

Головна » 2013 » Липень » 29 » Чому глава УГКЦ вигадав «московську традицію» святкування Хрещення Русі 28 липня?
12:14
Чому глава УГКЦ вигадав «московську традицію» святкування Хрещення Русі 28 липня?

Річниця святкування Хрещення Русі – України: Історичний контекст дискусії та нові уніатські міфи

Напередодні свята 1025-ї річниці хрещення Русі-України розгорілася дуже жвава дискусія відносно самої традиції святкування, а також її походження. Каталізатором цієї дискусії став виступ глави УКГЦ, верховного архієпископа Святослава (Шевчука), у якому він висунув дві досить суперечливі тези: Про те, що «поєднання дня хрещення України-Руси з днем пам’яті святого рівноапостольного Володимира Великого є «московською традицією»» та «історичну традицію святкувати хрещення Русі-України 1/14 серпня» [1]. Ці тези вже викликали багато коментарів та обговорень, але деякі моменти, а також підстави таких тверджень глави УГКЦ, опинилися за межами дискусії. У цієї короткої статті ми спробуємо викласти певне історичне бачення проблеми.

1. Чи існувала історична традиція святкування Хрещення Русі-України?

Коли ми говоримо про власне історичну традицію святкування хрещення Русі-України, то розуміємо під цім державне-церковне святкування. Тому, тут варто розглядати древні календарі Київського Православ’я.

Так, коли ми кажемо про історичні події, які поклали певну традицію церковного святкування в Київському Православ’ї, маємо таки дати: 12 травня – освячення Десятинної церкви в Києві; 11 травня і 4 листопада – освячення Софії Київської; 26 листопада – освячення церкви св. Георгія в Києві.

При цьому свято на честь освячення храму Св. Софії в Києві (11 травня) стає, не тільки першим власним святом Київського Православ’я. Традиція святкування поширилася на всю Київську православну митрополію та була настільки сильною, що навіть різноманітні редакційні правки не змогли викреслити її з пам’яток Київської Церкви. Дану пам’ять ми навіть зустрічаємо в Псковському Апостолі 1307 [2, ст. 166], тобто через три з половиною століття після події.

З огляду на те, що Софійські собор є символом саме незалежної християнської держави, а також на дату свята (яка у православній традиції обов’язково припадає на післявеликодній час), можна зробить припущення, що саме 11 травня в часі Київської Русі й відбувалося свято, яке ми зараз називаємо «Днем хрещення Русі-України».

Таким чином, маємо можливість стверджувати про старожитність святкування та його походження саме з Києва – столиці Київської Русі.

2. Чи існувала саме Київська старожитня православна традиція святкування хрещення Русі-України 1/14 серпня?

Жодної згадки саме в літописах Київської Русі, а також власне українських або білоруських літописах ХІІІ – ХVI ст.ст., про святкування «дня хрещення» 1/14 серпня ми не знаходимо. Ця дата вперше з’явилася в т.зв. «Російському хронографі» 1512 року, що був створений саме в Москві, а його перші окремі списки в Речі Посполитій, тобто на території сучасних Білорусі та України, з’явилися ще пізніше – тільки в початку ХVІІ ст., проте не отримали широкого розповсюдження.

Саме створення т.зв. «Російського хронографа» пов’язано з тим, що в XVI ст. у Московії формується нова історіографічна концепція. Її пов’язують з ім’ям старця Філофея, ченця Єлізаріївського монастиря під Псковом. Використавши минулі історіографічні погляди, згідно з якими історія є чергою «світових імперій», які змінюють одна одну, Філофей підводив до думки, що за гріхи упав «ветхий Рим», упав і «новий Рим» - Константинополь, бо, погодившись на унію, з католиками (на Флорентійському соборі 1439), греки зрадили православ’я, і настав час «третього Риму» – Москви. Москва – це останній Рим, «четвертому Риму не бути». З цією концепцією прямо перегукується заключна глава «Російського хронографа», що оповідає про взяття Царгорода турками:  «многие благочестивыя царствия безбожнии турци поплениша и в запустение положиша и покориша под свою власть. Наша же Российская земля — врочисто пише автор хронографа, — растет и младеет и возвышается, и суждено ей расти и младети и расширятися и до скончания века», тобто поки існує «цей світ».

По міркуванню ряду дослідників, вибір московськими хроністами саме 1/14 серпня, як дати «хрещення Русі», базувався на сполученні двох константинопольських традицій: винесенні «Чесного Хреста» 1 серпня «унаслідок хвороб, що вельми часто бували в серпні» та «освячення води в перший день кожного місяця (крім вересня та січня)», що повстала згідно Статуту Константинопольського патріарха Фотія [3, ст. 52]. Саме поєднання винесення «Чесного Хреста» і «Чин малого освячення води», по міркуванню московського царя та митрополита, найбільш підходило для такого «царського» свята.

Але московських володарів підвело погане знання статутів Київського Православ’я. Справа в тому, що в календарях Київської Православної традиції до кінця XIV – початку XV ст., коли панував Студійський устав, ні 31 липня, ні 1 серпня не було ніякої служби Животворящому Хресту Господньому, яка з’являється у вітчизняній богослужбової традиції тільки з введенням Єрусалимського уставу.

Але навіть коли гіпотетично прийняти той факт, що хрещення Київської Русі, як державний акт, справді відбулося в серпні, то його датою 1/14 взагалі не могло бути. Для розуміння цього факту нам достатньо звернутися до практики хрещення.

Так, коли ми подивимося на практику хрещення з перших століть, яку пізніше перейняв і Константинопольський патріархат, масові хрещення оголошених здійснювалися не перед початком постів (саме 1/14 серпня починається Успенський пост), а перед великими святами, у останні день посту. Це було задумано для того, щоб нові християни мали змогу разом з усіма зустрічати свято. Тому, коли крокувати за гіпотезою про хрещення Русі-України саме в серпні, датою такого акту могло бути виключно саме 14/27 серпня, день напередодні свята Успіння Божої Матері. Саме тому, у «Збірнику дванадцяти місяців», що поміщені в Требнику святителя Петра Могили, ніякого відзначення свята «Хрещення Русі-України» («хрещення Русі») під 1/14 серпня не значиться.

Натомість, багато документів свідчить про традицію Православних Церков, зокрема і Київського Православ’я, здійснювати хрещення оголошених (особливо дорослих людей) напередодні великих Православних свят, серед них – у передсвято Успіння Пресвятої Богородиці. Таким новохрещеним людям навіть давали знакове прізвище: «Успенський» [4, ст. 113].

Але залишається питання: чому владика Святослав (Шевчук) так впевнено каже саме про 14 серпня?

Після певних наукових дослідів нам удалося вияснити звідки в інтерв’ю глави УГКЦ владики Святослава (Шевчука) виникла дата 14 серпня як «давня церковна традиція святкування». Ця «традиція» виникла в наслідок календарного хаосу в самій Київській Уніатській митрополії в ХVIІ – ХVIІІ століттях.

Так, вже з другій чверті ХVIІ століття, у більшості Василіанських монастирів (уніатських, - ПО) перейшли на григоріанський календар: «… у всіх василіанських церквах всі великі свята, особливо ті, що стосуються Богородиці, відзначаються за григоріанським календарем з великими урочистостями, розрішеннями, отриманими від Святого Апостольського Престолу» [5, т.2, ст. 258]. Саме тому, через григоріанський календар, в уніатських монастирях василіан справді була практика прийому (хрещення) нових уніатів та «врочистим відпустів» 14 серпня – останні день посту перед святом Успіння, як це і відповідає загальній християнській традиції. Цю традицію, врочисто долучати до унії саме 14 серпня, успадкували й галицькі уніати, але, внаслідок того, що вони прийняли унію на сто років пізніше і покинули свій звичний юліанський календар, цей день став не останнім, а першим днем Успенського посту. Трохи пізніше, за нашими відомостями в ХІХ столітті, галицькі уніати, для обґрунтування великих відпустів та врочистих хрещень саме 14 серпня (1 серпня по юліанському календарю), перейняли і московський міф про «свято хрещення 1 серпня». Така позиція уніатів відповідала і інтересам Римо-Католицької Церкви, яка давно перейшла на григоріанський календар.

Таким чином, можна зробити наступний висновок: Саме (і тільки) в Москві, а не в Києві (та і загалом не в Україні або Білорусі) виникла міфічна дата хрещення Київської Русі – 1/14 серпня. Тому твердження глави УГКЦ, владики Святослава про те, що «Церква зберегла давню київську церковну традицію, яка сягає часів Володимирового хрещення і згідно з якою хрещення України-Руси рік у рік відзначає 14 серпня — у день Маковейських мучеників, коли розпочинається Успенський піст» не має ніяких пов’язаних з Київським Православ’ям історичних відомостей та являється цілком надуманим та хибним, яке у самих уніатів виникло в наслідок календарного хаосу та латинізації.

3. Пам’ять Київського князя Володимира як історична дата святкування Хрещення Русі-України

Найбільше питань, відносно святкування «Дня хрещення Русі-України» у день пам’яті святого князя Володимира, викликає історія його канонізації. Дійсно, науковці до сьогодні сперечаються відносно місця та часу канонізації Київського князя Володимира. Але, на наш погляд, у питанні про день святкування ідеться не про агіографію, а про історичну подію – Хрещення Русі-України у контексті об’явлення Православ’я державною релігією Київської Русі. І ось тут ми маємо зовсім іншу картину.

Так, час успіння Київського князя Володимира та його шанування як «хрестителя Русі-України» вже від ХІ сторіччя чітко закарбувався не тільки в літописах, а і в церковній літературі [6, ст. 85]. Тут варто згадати не тільки «Слова про закон і благодать», Київського митрополита Іларіона, а і перелік інших рукописних богослужбових книг, у яких присутні календарі, наприклад – календар рукопису Студійського Уставу XII ст., який має явне Київське походження [7]. Загалом, пам’ять князя Володимира була поширена по території всій Київської Русі, про що кажуть пам’ятники стародавнього письменства, що заховалися до нашого часу [8, 383]

Підтвердженням історичного існування пам’яті князя Володимира саме як «хрестителя Русі-України» є і перші друковані книги.

Так, згадка про успіння Київського князя Володимира зустрічається в календарі Апостола Ф. Скорини. Тут він присутній як «Київський самодержця, що охрестив Руську землю». [9, ст. 314 об.]. Це видання має для доказу тривалого шанування князя Володимира велике значення як таке, яке було створено виключно для православних «людей народу руського», тобто для сучасних білорусів та українців.

Традиція відзначення пам’яті успіння «благовірного князя Володимира», саме як «хрестителя Русі-України», присутнє і в стародруках Київського Православ’я. Так вона присутня, уже в одному з  перших друкованих служебників Київського Православ’я – Віленському Служебнику 1583 р. [10, ст. 250], а також і в багатьох Київських православних стародруках XVIІ століття (Анфологіон, Київ, 1619; Часослов, Київ 1612 та інш.). Не буде зайвим відзначити присутність цієї дати і в українських та білоруських ірмологіях XVI – XVIІІ ст. [11, ст. 554]

Присутність пам’яті «успіння князя Володимира» саме як «хрестителя Русі-України» у більшої частині церковних календарів Київського Православ’я ХІ – XVIІІ століть, дає право стверджувати, що ім’я князя наші предки тривало і міцно пов’язували з оголошенням Християнства державною релігією Київської Русі. Цей факт, разом з відсутністю літописної дати акту державного хрещення, дає нам підстави зробити висновок про злиття святкування дати хрещення Русі-України та пам’яті князя Володимира в одне свято ще, щонайменш, в ХІІ – ХІІІ столітті.

Варто відзначити і той факт, що концепція саме «українського сліду» в святкуванні Дня хрещення Русі-України в день пам’яті святого князя Володимира Великого підтримується і сучасними українськими дослідниками. Так, п. С. Терський відзначає, що «Підйом національної свідомості, який відбувся в зв’язку з відновленням державності України у 1648-1649 рр., також сприяв зростанню зацікавленості своїм минулим, та зокрема, особою чільного діяча Київської держави, який мав широке міжнародне визнання. Оскільки після оголошення української гетьманської держави Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе, як про суб’єкт світової історії. Саме в цей час в Україні формується і розповсюджується культ Рівноапостольного великого Київського князя Св. Володимира. Хрестителю Русі, зокрема, присвячується, ряд п’єс викладачів Києво-Могилянської Академії Ф. Прокоповича «Володимир» та «Слово о Владимире» А. Радивилівського» [12, ст. 109].

Вшанування святого князя Володимира – хрестителя Русі було характерним саме для Київської митрополії і в XVIІІ – ХІХ столітті, коли вона вже знаходилася в складі Російської Православної Церкви, але в самій Російській імперії (як і в Російській Православній Церкві) це свято вважалося проявом «малоросійського сепаратизму».

Так, коли українська (малоросійська) інтелігенція та священики висунули ідею встановлення пам’ятника святому князю Володимиру Великому на високій горі над Хрещатиком (1853 р.), ця ідея викликала заперечення Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова). А коли, намаганнями київської громади, пам’ятник святому Володимиру був поставлений, владика Філарет заборонив підвладним йому архієреям і священикам «бути присутніми на врочистостях та освячувати новозбудований пам’ятник». Не було схвалено і заборонено «Святішим урядовим синодом» РПЦ і будівництво храму на честь святого князя Володимира в Києві.

Тільки в 1888 р., коли надійшло 900-річчя Хрещення Русі-України, тогочасна влада Російської імперії, стурбована «малоросійським сепаратизмом», звернула увагу на день пам’яті святого Володимира та спробувала надати йому своє, імперське, ідеологічне наповнення. Указом «Святішого урядового Синоду», «для фіксації назавжди в благоговійної пам’яті православних чад російської Церкви імені Просвітителя російського народу», день пам’яті св. Володимира визначено віднести до свят, що мають в Статуті знак хреста в півколі – «імже бдіння відбувається»; до того покладалася полієлейна служба та надавався дозвіл на будівництво Володимирського собору в Києві.

Але навіть після 1888 р., святий князь Володимир зоставався для РПЦ «другорядним святим», про це відверто сказав патріарх РПЦ МП Алексій ІІ: «Сьогодні в загальноцерковному календарі день 15/28 липня, коли ми вшановуємо пам’ять рівноапостольного князя Володимира, ідоли поправшого і всю Російську землю Святим Хрещенням просвітившого» ( величання святому), навіть не виділеним червоним кольором і розглядається як «середнє» свято» [13]. Це яскраво свідчить про те, що ніякої великої історичної «московської традиції» святкування Хрещення Русі, як це каже уніатський архієпископ Святослав (Шевчук), не існувало аж до… 2008 року. У той же час, українська традиція цього святкування нараховує століття!

Таким чином маємо право зробить висновок: Теза глави УГКЦ, архієпископа Святослава (Шевчука) «поєднання дня хрещення України-Русі з днем пам’яті святого рівноапостольного Володимира Великого є московською традицією» є цілком хибною та не відповідає історичній правді. Пам’ять про Хрещення Русі-України та пам’ять про князя Володимира Великого об’єдналися саме в Київської християнської традиції ще в ХІІ – ХІІІ столітті.

4. Чому українські уніати (греко-католики) уникають святкування Хрещення Русі-України саме 15/28 липня

Коли ми звернемося до літописної легенди про «вибір віри князем Володимиром», то побачимо, що він відмовив, окрім юдеїв та мусульман, ще ї представникам Римського понтифіка. Цим був покладений кінець першому етапу боротьби Константинополя та Риму за канонічне підпорядкування земель Київської Русі. Саме тому, представники Католицької Церкви досить несхвально ставилися до особи князя Володимира. Крім того, до ІІ Ватиканського собору, Католицька Церква визнавала тільки тих святих, які були прославлені до відокремлення католиків у ХІ ст.

Тепер давайте подивимося, що відбулося після унії 1596 р.

Київська уніатська митрополія зробилася частиною Католицької Церкви та прийняла всі її догмати та правила. При підписанні унії, доля православних святих, які шанувалися в Київському Православ’ї до 1596 р., була від початку вирішена самою Католицькою Церквою, а саме шанувати дозволялося тільки святих до розділення Церви на Західну та Східню.

Але традиції шанування православних святих у Київській уніатській митрополії залишалися досить міцними. Тому на Замойському синоді, на вимогу Риму, був офіційно затверджений повний список свят Київської уніатської митрополії:

Нерухомі свята 1 січня – Обрізання Господнє і св. Василія Великого; 6 січня – Богоявлення Господнє; 30 січня – Трьох Святителів: Іоанна Златоуста, Василя Великого та Григорія Богослова; 2 лютого – Стрітення Господнє; 25 березня – Благовіщеня Пресвятої Богородиці; 23 квітня – Св. Мученика і Переможець Юрія; 8 травня – Св. Апостола і Євангеліста Іоана Богослова; 9 травня – Перенесення мощів св. Миколая; 24 червня – Різдво св. Іоана Хрестителя; 29 червня – Святих апостолів Петра і Павла; 20 липня – Св. Пророка Іллі; 25 липня – Успіння св. Анни; 6 серпня – Преображення Господнє; 15 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці; 29 серпня – усікновення Глави св. Іоана Хрестителя; 8 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці; 14 вересня – Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього; 16 вересня – Св. мученика Йосафата; 26 вересня – Св. Євангеліста Іоанна Богослова; 1 жовтня – Покров Пресвятої Богородиці; 8 листопада – Св. Архангела Михаїла; 21 листопада – Введення в Храм Пресвятої Богородиці; 6 грудня – Святого Миколая; 9 грудня – Зачаття св. Анни; 25 грудня – Різдво Господа нашого Ісуса Христа; 26 грудня – Св. Йосипа; 27 грудня – Св. Стефана;

До рухомих свят відносяться: Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа; Вознесіння Господнє; Зіслання Святого Духа; Пресвятої Трійці; Божого Тіла; Співстраждання  Пресвятої Богородиці.

До менших свят відносяться: 27 липня – Св. Цілителя  та Великомученика Пантелеймона; 2 травня – Св. Романа і Давида (св. Бориса і Гліба); 24 липня – ще раз Св. Романа і Давида (св. Бориса і Гліба), [14, ст. 56-57]

Як бачимо, з усіх святих Київської Русі уніатам дозволили святкувати тільки пам’ять святих страстотерпців Бориса і Гліба. Усі інші святі Київського Православ’я, як прославлені після поділу, з календарів уніатів були викреслені. Такий стан продовжувався до ІІ Ватиканського собору, коли т.зв. «Східним церквам свого права» дозволили шанувати святих, «що здійснювали свій подвиг у часі єдиної Церкви Христової». Але – тільки як місцево шанованих, не обов’язкових для всієї Католицької Церкви. Саме тому, в літургійних перекладах УГКЦ, виданих навіть після ІІ Ватиканського собору, у чинній проскомидії відсутня згадка про святого князя Володимира [15, ст. 21-22; 16, ст. 17-18].

Таким чином, маємо юридично-історичну колізію, яка вилилася в небажання уніатів (УГКЦ) піднімати чорні сторінки своєї історії – власної синодальної відмови від усіх святих Київського християнства в XVIІ – першій половині ХХ століття. Крім того, через певні моменти православна-католицьких стосунків, українські уніати не можуть святкувати 1025-ту річницю хрещення Русі-України: ні з РПЦ МП (УПЦ), бо це не зрозуміють українці – уніати; ні з УПЦ КП, бо це не буде схвалено у Ватикані через «екуменічні» перемови з РПЦ МП. Саме тому, главою УГКЦ, архієпископом Святославом (Шевчуком) і був вигаданий міф про «московський слід» в святкуванні «Дня хрещення Русі-України» разом з пам’яттю святого князя Володимира 15/28 липня, а також підтримана московська вигадка XVI століття про «хрещення Русі 1/14 серпня»

прот. Сергій Горбик

26 липня 2013 р. Б.

1. http://pravoslavnews.com.ua/news/ugkc_hreshchennia_rusi/

2. Псковский Апостол (Государственный исторический музей, Российская Федерация, г. Москва. Син. 722).

3. Происхождение православных праздников. М., 1996.

4. Православные фамилии. Мн., 1993

5. Supplicationes Ecclesiae Unitae Ucrainae et Bielarusja (1600-1769). T 1-3, Rome, 1960-1965

6. Хорошев А.С. Политическая история русской канонизации (XI – XVI вв). М., 1986

7. Студитский Устав ХІІ в. Курский краеведческий музей, №20959.

8. Лосева О. В. Русские месяцеслови XI – XIV веков. М., 2001.

9. Апостол. Вільня, 1525

10. Служебник. Вільня, 1583 р.

11. Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16-18 століть. Львів, 1996 г.

12. Терський С. Культ Св. Володимира у переказах та легендах Волині: Питання походження та поширення // Слов’янський вісник. Збірник наукових праць.- Рівне, 2012.- Вип. 13.

13. http://www.patriarchia.ru/db/print/426666.htm 

14. Федорів Юрій о. д-р. Замойський синод 1720 р. Рим, 1972.

15. Священна і Божественна літургія во святих отця нашого Василія Великого, Рим 1980

16. Священна і Божественна літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Львів 1996.


Джерело: Православний оглядача

 

Категорія: Статті | Переглядів: 883 | Додав: admin | Теги: полеміка, УГКЦ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Категорії розділу
З життя Церкви
З життя єпархії
З життя деканату
Послання
Житія святих
Духовне життя
Церква і суспільство
Церква і школа
Окультизм і псевдорелігії
Статті
Притчі
Відео
Пошук по сайту


"Духовні читання"
Наш банер




Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Календар
«  Липень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031




прот. Микола Марусяк © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz